15
лютого Україна відзначає День вшанування учасників бойових дій на території інших
держав. Саме з 15 лютого 1989 року відзначається День виводу радянських військ із
Афганістану.
Ти – вічний біль, Афганістан,
Ти – наш неспокій.
І не злічить глибоких ран
В борні жорстокій.
І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –
Не всі вернулися сини із тих ночей…
Каталізатором військового втручання стала Квітнева революція 1978 року.
Результатом її було повалення влади монарха, проголошення
Афганістану республікою. Нова
влада взяла курс на побудову соціалізму. Було видано закони про ліквідацію лихварської
заборгованості, скасування калиму при одруженні, про наділення селян землею,
яка раніше була власністю поміщиків. Запровадили початкову освіту, надали право
жінкам зняти паранджу. У мусульманських країнах такі закони були приречені на
провал, бо суперечили нормам ісламу. Новий режим почав репресії проти
духовенства, закривалися і руйнувалися мечеті. Племінні та етнічні вожді не
визнавали нового уряду. Почали формуватися загони “моджахедів”(“борців за
віру”). У країні спалахнула громадянська війна.
У грудні 1978 року між СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за
яким Радянський Союз зобов’язувався переозброїти афганську армію. Виходячи з
цього, керівництво СРСР на чолі з Л. І. Брежнєвим продемонструвало готовність
надати прокомуністичному НДПА реальну воєнну підтримку. 27 грудня 1979 року
були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом
вони втяглися в бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ
викликала стихійний опір народу. Пік бойових дій припав на 1984-1985 роки.
Про те, що готують введення обмеженого
контингенту в Афганістан , звичайно не знали. Але було передчуття чогось
незвичайного. Нашим солдатам говорили, що
вони виконують інтернаціональний обов’язок, тобто захищають братній
народ. І вони “наводили лад” у тій
країні “вогнем і мечем”. Вони вірили і думали, що продовжують подвиги й славу
батьків і дідів, які виконували такі обов’язки в Іспанії, Чехії, Угорщині …
Через афганську війну пройшли 160 тис.
українців. Не повернулося з війни 3360. Із них: загинуло 3280, пропало безвісти
80, поранено понад 8 тис, отримали
інвалідність 3560 осіб. Після війни померло від ран, захворювань більше,
ніж загинуло. Кількість людей з інвалідністю збільшилася вдвічі.
Дорогою ціною розплачувались наші юнаки за все. А ціною було життя.
Солдати гинуть. І кожна смерть страшна. А як страшно, коли не хочеться помирати
у 18-19 років, коли ще тільки починається життя.
Кількість
загиблих збільшувалася б з кожним днем. Але, слава Богу, нове керівництво СРСР
на чолі з Михайлом Горбачовим визнало помилковим рішення попередників, і з
кінця 1986 року пішло на поетапне виведення військ з Афганістану. Однак воєнні дії не припинялися.
Восени 1988 року за наказом Москви
розпочалася операція “Тайфун”. Радянська авіація завдала нищівного
бомбоштурмового удару по кишлаках уздовж траси Кабул-Саланг, якою мали виводити
війська.
5 лютого 1989 року були виведені радянські війська з столиці Афганістану
– міста Кабул.
15 лютого 1989 року, ступаючи із сином по мосту через Амудар’ю, генерал Громов символізував цим переходом закінчення для радянських військ афганської війни!!!
15 лютого 1989 року, ступаючи із сином по мосту через Амудар’ю, генерал Громов символізував цим переходом закінчення для радянських військ афганської війни!!!
Немає коментарів:
Дописати коментар